Я розійшлася з чоловіком багато років тому. Він зловживав алкоголем, не працював і виносив з дому все, що потрапляло під руку. Я терпіла заради сина — аж поки одного дня дванадцятирічний Петро тихо не запитав:
— Мамо, навіщо ти це витримуєш?
Ніби хтось зняв полуду з очей. Я вигнала чоловіка і вперше за довгий час відчула, що знову можу дихати вільно.
Потім були короткі знайомства, але до серйозних стосунків я не була готова. Надто боялася знову опинитися в пастці. Коли син поїхав жити до Канади, дім спорожнів. Останні роки, особливо під час карантину, стали для мене найважчими. Подруга постійно повторювала:
— Знайди хоч когось, з ким можна просто поговорити.
Так у моєму житті з’явився Іван — привабливий, самовпевнений чоловік із сусіднього будинку. Він був молодший за мене на тринадцять років, щодня приносив квіти, жартував, умів бути уважним. Усе нагадувало юність: вечірні розмови, прогулянки, компліменти. Я й не помітила, як він оселився в моїй квартирі.
Та з часом він почав змінюватися.
— Можеш вигуляти мого собаку. Тобі корисно більше бувати на свіжому повітрі, — говорив він.
А коли я пропонувала вийти разом, чула у відповідь:
— Нам не варто часто з’являтися на людях.
Ці слова боляче вдарили. Раптом я ясно усвідомила: він просто користується мною — моїм домом, їжею, турботою. Про справжнє партнерство мови не було.
Я зібралася з духом і сказала:
— Я не служниця. Якщо хочеш — живи сам.
Він намагався виправдовуватися, але я вже не відступила.
Тепер я знову одна. Іноді накочує сум — адже навіть у 62 роки хочеться тепла, уваги, того самого відчуття «як у молодості». Але я зрозуміла головне: краще бути самій, ніж поруч із людиною, яка не поважає.
Жінка може бути щасливою і без чоловіка — якщо не зраджує саму себе.
